<< Главная страница

СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА



Категории Iван Драч ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Симфонiя) (Уривки) ПРОЛОГ Столiття — зморшка на чолi Землi: Всесвiтнi вiйни, революцiй грози... Днiпро до нiг стежиною пролiг I котить славу в сивi верболози. Поет став морем. Далеч степова, I хмарочоси, й гори — ним залитi. Бунтують хвилi — думи i слова, I сонце генiя над ним стоïть в зенiтi. Дно глибшає, i береги тiкають, Аж небо рве свою блакить високу, I шторми пiняться од краю i до краю, Од Ленiнграда до Владивостока. З глибин сердець джерела пружно б'ють I шумувати морю, не вмирати, Хай ллють у нього i любов, i лють, Тривожну шану, жовч гiрку розплати. Художнику — немає скутих норм. Вiн — норма сам, вiн сам в своєму стилi... У цей столiтнiй i стобальний шторм Я кидаюсь в буремнi гори — хвилi. I частина ВИШНЕВИЙ ЦВIТ I Завiрюха стугонiла, вила, А мороз гострив свiй бiлий нiж, А Земля, од ляку задубiла, На вiтрах крутилася скорiш. Щулились дороги, мерзли хмари, В сiру безвiсть зносило мiста, А дуби стругалися на мари, На труну, на вiко, на хреста. Петербурзьким шляхом, по колiна Грузнучи в заметах, боса йшла Зморена, полатана Вкраïна, Муку притуливши до чола. I намисто сипалось пiд ноги. Нiби кров змерзалась на льоту. Сину, сину,- слухали дороги Тих ридань метелицю густу. Може б, сину липового чаю Чи калини, рiдному, бува... А дорога ген до небокраю - На дорозi мати ледь жива. Худерляє хуга хуртовинна, Засипає снiгом очi вщерть. I бiжить до сина Украïна Одганяти знавiснiлу смерть. II Цiлу нiч надворi виє хуга, Плаче, деренчить в вiконнiм склi. Нi дружини, нi дiтей, нi друга - Тiльки гiлка вишнi на столi. Телеграма вiд полтавцiв. М'ята. Вiє в душу запахущий дим, Та маленька свiчка тьмянувата Трiскає i мружиться над ним. Двi у шафi, що життя досвiтять, Ну, а там — свiтити вже йому В завiрюшних, грозяних столiттях, Серцем розпанахувати тьму. Нинi вишня бризнула суцвiттям - В пляшцi тепла гiлочка жива... Бiль пекучий... I вона, самiтна, В цвiтi вся, як в думах голова. Лiг у лiжко. Вiє чи не вiє - В заметiлях весь життєвий шлях. В свiчцi ледве дихають надiï, I блукають пальцi в пелюстках. V Друге марення З шибки впурхує в кiмнату зграя горобцiв, всiдається бiля свiчки i цвiрiнчить: Ми — украïнськi горобцi, Як оселедцi, в нас чуби, Вкраïнський усмiх на лицi, Вкраïнськi писки i лоби. Що нам сипнуть, те ми клюєм, Чолом за ласку вiддаєм. Цар нас шугнув, i ми — о страх! - Всi пурхнули по смiтниках. То служимо в своïх панiв, Як Бог велiв i цар велiв, То мостимося до чужих I в урнах порядкуєм в них, А те, що Украïна гола,- Нам соромно за нашi вола, Ми обминаєм наш смiтник - Вже одбуяв козацький вiк,- I ми не витвори локальнi, Ми навiть iнтернацiональнi, Бо як пiдiйметься руïна Й зачервонiє Украïна, То нам прийдеться утiкати, Щоб крильця не поопiкати. А вдалинi, на чужинi, А чи в сусiдськiм бур'янi Ми розпережемось орлами... Цвiрiнь-цвiрiнь, ти будеш з нами? Ти в нас дивись, бо спересердя Ми поклюєм твоє безсмертя... А то престол тобi зiв'єм, I епiгонством тихо вб'єм, В труну твою, як ляжеш спати, Ми рiдноï натрусим м'яти. Що ми своï (хай знає свiт!) - Цвiрiнькнем тихо Заповiт... Ти — вiчний? Вiчнi ми, борцi, Ми — всюдисущi горобцi! VI Третє марення Вiн лежить горiлиць i не бачить нiчого, Тiльки з хрому халяви — глум гидкий, навiсний. I пiдходить один, пружно виструнчив ногу, Став на груди поетовi (чи це ява, чи сни?). I пристукує, i гатить Каблуками кованими - Як би серце розiрвати Гострими пiдковами. Гупотить, тупотить, Тисне, мне, вичовгує - Злiсний танець глупоти В пiнi вишумовує. Та по грудях, та по серцю, Та по тiлi бiлому. Крики. Лемент: Пiдсип перцю! В диму очамрiлому. Офiцери ходять колом, Оренбурзький гарнiзон,- I, прошитий гострим болем, Захлинається прокльон. Вiн тужавiє мукою, битi груди розпростує, Рве сорочку скривавлену — i росте, i росте: I злiтає мiзерiя золотою коростою, Збившись в закутку шинку в павутиння густе. I малi йому зруби, дико валяться стiни, Дах злiтає за вiтром, та впину нема. I казарми трiщать од лежачоï спини, З ляку в море пiрнає пустеля нiма. I не встати йому, мов прибитий навiки, Хоч пiд ним, наче хмиз, трiскотить Оренбург, Хоч здаються струмочками вигнутi рiки I дмушками дитячими посвисти бур. Вiн кричить з переляку, бо рука вже на полюсi Маца лисину льоду, а друга внизу. Чорне море пiзнала по козацькому голосi I так спрагло голубить поднiпрову лозу. Голова в Петербург вже уперлась — i звiдти Сунуть армiï, прямо по ньому гудуть,- I танцює iмперiя, i двигтять динамiти, Щоб дiбратись до серця, в поетову лють. А над серцем гопака Панство з Украïни У червоних чобiтках Пробива до спини. Дави його, слава Богу, Щоб iнший боявся, Щоб iти в таку дорогу I не замiрявся. Гоп-гоп гопака У червоних чобiтках, У киреях вишневих, У шапочках смушевих... Вiн лежить горiлиць. Гасне свiчка поволi. Люто груди печуть, та нiкого нема, I летять на Вкраïну незагоєнi болi, Зупиняють ïх грати, бо вiтчизна — тюрма... VII Голосiння матерi Украïни Та до кого ж я лiтатиму, Кому в очi заглядатиму, Кому квiти-самоцвiти По долинах розстилатиму? Вiдкiль тебе ж викликати? Чи то з рути? Чи то з м'яти? Чи з глибокоï могили, Де барвiнки хрест обвили? Якi столи застилати? Повнi чари наливати, Та й налити, пригубити, З хрестом цокнутись i пити? Як же тебе шанувати - Цвiт вишневий обсипати А чи жовтий лист кленовий На вiночок твiй терновий?! II частина ВИШНЕВИЙ ВIТЕР Вишневий цвiт З вишневих вiт Вишневий вiтер Звiває з вiт. Йому стелилася дорога незвичайна - Єдина у життi i в смертi теж єдина, Крiзь всi вiки, загорнутi у смуток, Крiзь всi народи, сивi i веснянi,- Кругом землi йти на плечах братiв. I до труни з кленового безсмертя Шекспiр пiдходить з глибини столiть I, чорний плащ вiдкинувши рукою (На грудях заряхтiли дiаманти, Мов зорi на небесному чолi), Схилився до землi, поцiлував у лоб - Вiйнулося волосся над труною. Застиг в мовчаннi, вiчний, як життя. Вiйнуло подихом насичених терзань - Рiшуче звiвся буряний Бетховен. Левиний чуб iз чорних блискавок Упав на груди вогняного брата - Вислухав громи в Тарасовiй душi. Стрункий, i чистий, i легкий, мов птах, В устах затисши бiлий цвiт черешнi, Плив на вiтрах гарячо-мудрий Пушкiн. I полилось волосся кучеряве На мудрi руки сивого борця. I скинув Гойя вороний цилiндр, Поставу згорблену нiс крiзь тривожнi хмари З совою на широкому плечi. У кожного рукав пов'язаний хустиною З яскравим украïнським вишиттям. Взяли на плечi дорогу труну. Вишневий цвiт З вишневих вiт. Вишневий вiтер Звiває з вiт. I замiсть свiчки палахтiло сонце... Вишневий плiд Здивує свiт, Всмiхнеться сонцю На крилах лiт В Тарасових натруджених руках. I доки свiт У плинi лiт - Вишневий вiтер, Вишневий цвiт. У кругосвiтнiй похорон пiшли, Щоб зупинитись на горi Чернечiй. Йшла вперше Украïна по дорозi У глибину епох i вiчних зльотiв - Йшла за труною сина i пророка. За нею по безсмертному шляху Iшли хохли, русини, малороси, Щоб зватись украïнцями вiднинi. Вишневий цвiт З вишневих вiт Вишневий вiтер Звiває з вiт. Лiтали ластiвки й снували за собою Години й днi, журбою перевитi. А з купола захмарених небес Глибинний реквiєм схилявся до землi, I очi смутку зазирали в душу - Йшла Украïна в глибину столiть З народами весняними i сивими Плече в плече в незвiданi краï. Вишневий плiд Здивує свiт, Всмiхнеться сонцю На крилах вiт. Гора Чернеча стала на колiна, Взяла труну безсмертну в чисте лоно, I вiчнiсть тополина стала поруч, Вишнева весняна пора. Летять стежини до Днiпра, Летять хмарки, летять дороги, Зiбгавши куряву пiд ноги. Летять студенти i монахи, Летять мундири i папахи, Летять солом'янi брилi, Летять кленовi костилi, Летять берлини i пiдводи, Летять вiки. Летять народи. Вишневий вiтер на землi. Вишневi думи на чолi. I доки свiт У плинi лiт - Вишневий вiтер, Вишневий цвiт.
СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация