<< Главная страница

НIЖ У СОНЦI



Категории Iван Драч ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Трагедiя) Не отблеск, отблеском рожденный,— Ты по себе свой край оставь, Твоею песней утвержденный... А. Твардовский ПРОЛОГ Моï вiки слiдом за мною ходять: Од вiтрякiв до полиску ракет, Фотон i Пишна паска великодня, Усе — до лаконiчностi штиблет. Надiï бубнявiють цвiтом вишень У сонцем зацiлованих садах. Слова моï! Шикуйтесь смiливiше — Пилюка зiр хай шерхне на вустах. Навiщо я? Куди моя дорога? I чи моя тривога проросла Од сивоï печалi Козерога До сивого чорнозему села? Що маю нести в сивi-синi далi? Пшеничну ласку в молодих руках Чи чорний рак водневих вакханалiй, Що серце ïсть п'яти материкам? Я — переклятий ворогом не тричi (Рубцями ран закутана душа), Дивлюся зорям в мерехтливi вiчi, В оранжеве шептання: Поспiшай! Хрустить повiтря вафлями сипкими, Ковтаю з вiтром чорнобривий спiв... Яку гiркоту корабель нестиме, Бо я ж не наробивсь, не одкипiв! Збираю я в долонi синi тiнi, Прощаюсь iз синицею, з Днiпром, Бо в мене не Ньютонове тяжiння, А галактичне — в безвiсть напролом. Сковороду зустрiв я у трамваï (Блукає вiн по свiту двiстi лiт). Смушеву скинув i мене питав, Чи можу Сонцю передать привiт. Чоло в старого з жовтоï розлуки, Мiльйони зморщок пов'ялили вид, Меланхолiйнi фiлософськi руки Цiпком тривоги пробують цей свiт. Шепоче вiн: Ти вiдлiтаєш, сину, На лобi в тебе знак неправоти. Щоб корабель не став за домовину, Вiзьми благословення — i лети. Пройдись землею. В серце йди людське ти, Питай у нього дозволу i права, Бо якорi космiчноï ракети Вросли в народ — навiчно, аж iржаво. ПЕРША ЧАСТИНА СЕРЦЕ НАВСТIЖ Божевiльна, Врубель i мед Свiй бiлий плащ накинув я на плечi I сонячне кашне, I дихав мудрiстю i сподiванням вечiр, I поïзд мчав мене. Гойдались грона хмар i нахилялись в руки, Грибами вiяв лiс. Дуби тужили, як дозрiлi муки, I мiсяць тугу нiс. В хиткiм промiннi прочинились дверi — I в вiялi дощiв Iз пляшкою холодноï мадери У чорному плащi Ввiйшов. Поставив. Збуджено застиг. Простят менi. Переливались в смугах свiтляних Два келихи склянi. Незнайомий: Я — вiчний чорт. I, лай мене й не лай, Я поведу тебе в таку дорогу, Що проклянеш ти свiй священний край, I замiр свiй, i молоду тривогу. Ти перетрусиш кiсточки дiдiв, Ти корогву розiрвеш на онучi I тому, хто тобi так догодив, У чорну пащу кинешся iз кручi. То буде з мукою, з печаллю в сто вiкiв, А нинi можна просто, полюбовно.. Iди до нас, до наших трунарiв, У наше кодло, вiчне i стомовне. Ми кришим душi, цвiт б'ємо морозом. Нас — чорна нiч, а вас — якийсь мiльярд.. Це не погроза. Чого ж ти варт, Як вiриш в справу липовую? Ти ж хлопець свiй! Я: Кiнчай — вип'ю... За твiй упокiй! Ми йшли удвох. Лiси полум'янiли Одспiваним, стухаючим вогнем. Тополь дiвочих золотистi стрiхи. Тримали сонце над блакитним днем. Хатки бiлiли, чепурились стрiхи Дiвчата в небо пiсню понесли. Хлоп'ята колесо котили i для втiхи Пускали змiя мiж осiннiх слив. Мiй чорт був у модерному костюмi. Плащ — на руцi. Крiзь скельця окуляр Вiн розсипав очицi синьоглумi, На призьб пекучий непростиглий жар. Тут сива жiнка вилетiла з хати: Ой дiточки, коханенькi, сюди Iдiть до мене. Я ж бо; ваша мати. У мене свято нинi. Бригадир Щось загордився. Не вiтають люди. Та людям не до мене, боже мiй. Мене лиш цуцик й пiвничок не гудять, I котик в мене в, i є бджолиний рiй, Синочки в мене — всi сьогоднi дома. Приïхали. Спасибi ïм, спаси... Я бачив — бралась попелом солома Пiд колiр сивоï красивоï коси. Така печаль бринiла в ïï зорi, Що дуб од погляду нiмiв i трiпотiв. Камiння розсипалося на порох, I я ламав своï шаблюки брiв. Ввiйшли у хату. На столi — горiлка. Хтось горло менi клiщами здушив: Три ложки, три виделки, три тарiлки — I жодноï душi. Собака за столом, i кiт хлебтав драглi, I пiвень звично сокорiв на лавi. Ой дiточки, синочечки малi, Ну, випийте, красавчики ласкавi.— Вона чарки пiдносила котовi, Собацi й пiвневi — на ймення звала ïх.— Андрiєвi це буде, це Петровi. А це Ванюшi — вистачить на всiх. Ще й гостi в нас. Просiть до столу, дiти! I божевiльна у танок пiшла. I навiжений, i проклятий вiтер Крутив ïï круг чорного стола. Три козаки ридали над старою I не могли зiйти з кривавих рам. Той пiд Берлiном, той в снiжнiм завою Десь пiд Варшавою, i третiй там... Ридали козаки в порожнiм домi, А мати, сива i страшна, пливла Над бiлим свiтом по святiй соломi. Кругом планети йшла — кругом стола. Ой синочки-синочечки, Славнi огiрочечки, Чубчики-любчики, Маленькi голубчики. Ходить Гiтлер по Вкраïнi, Носить жорна при колiнi: — Якби вас перетовкти Та од Сталiна втекти. А я сиджу на ряднi Та рахую трудоднi. Сюди — кидь, туди — кидь, А ти, старий дiду, цить. Тут дверi розчинились. З того вiку, I з того свiту в хату Врубель вбiг, Завмер на мить, дивився на калiку, I впав на збитий тугою порiг, I прошептав: До Третьяковки нинi Така печаль долинула вiдсiль, Що Демон все розкидав на картинi, Всiх розiгнав, вiдчувши дикий бiль. Його журбу оця печаль зв'ялила, Вiд сорому себе вiн в груди б'є. Горiли фарби, i трiщали крила... Вклоняюсь вам — Страждання ви моє! А мати нам у ринку мед давала, Густий осiннiй захолодий мед. Медове листя за вiкном кружляло, Печаллю повиваючи свiй лет. Тож, гостi дорогенькi, на дорогу Вiзьмiть гостинець — ринку ж занесiть. Я поклонився матерi у ноги I диких дум порвав жорстоку сiть. Я сивiти почав у двадцять п'ять Од тоï хати, од скорботи тоï. Ця мати вмiє сина виряджать, Затужить тонко серцем i рукою. Вона постане, чиста i тривожна, Зiпершись на печаль свою внизу, I дасть менi в космiчне бездорiжжя Мед — добротi i роздумам — сльозу. Похорон голови колгоспу Його несли на жилавих руках, На гнiвi, на невизрiлому смутку, В кленовiй жовто-бiлiй домовинi— Сорокалiтнього красивого мужчину — Його несли на жилавих руках. А я стояв iз невiдчепним чортом, А я iшов дорогою з людьми. I гнулися вiд горя ïхнi плечi. Я захлинався музикою суму. Ми шапки вiтру одягли iз чортом. I слалась листом молода дорога, Солом'янi брилi хати скидали, I синiй жаль свiтився в ïх очах. Жiнки ридали, i тини, i конi — I так поволi слалася дорога. Востаннє вiн пiднявся в домовиш, Рукою сперся на ребро гембльоване, В ребро життя втиснув востаннє руку I смерть прокляв очима i губами, Коли пiднявсь востаннє в домовинi: Одну легеню я вiддав вiйнi. А вам вiддав i серце, й мозок свiй, I злiсть свою, й легеню ту останню, I сивий сум свiй, i красу любовi, Яку зберiг в страховищi вiйни. Ось хата Гапчина, похилена, низька. Я завинив навiки перед нею, Перед ïï убогiстю. Прощай! Менi ти не даси спокою на тiм свiтi, Вдовина хато, змучена, низька. Прощайте, ферми! Й ви, воли розумнi! Й сторожкi конi в траурнiм вбраннi, I чисте сонце, й люди, й лист кленовий! I ви, машини, й ти, кринице вiрна! Прощай, дорого! Й ви, води розумнi! А ти, Бетховене, прости менi за те, Що я не мав часу прийти до тебе, Що знаю я симфонiï полiв, Але твоєï жодноï не знаю. Прости менi, Бетховене, за це. I ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни, Ходив я часто до людського горя I повертав його очима в сонце. Одним багатий, iншим бiдний я. Простiть, Родени, Моцарти й Ейнштейни. А ти, Степане, п'яний i сьогоднi. Прости, що лаяв рiдко я тебе. Що в смуток твiй я не ввiйшов душею, I ти, хмарино сиза, прощавай, Дощем поплачеш по менi сьогоднi. Ми з вами хлiб робили, цукор чистий, I рiдко ми дивились на красу. Прости, Марино, що не надивився Я на вуста твоï i очi синi. Ми з вами хлiб робили, цукор чистий. I вiн притих. Хрестами зводивсь цвинтар, I голова ковтнув життя востаннє — Кругом чола кружляв супутник в нього, Утворюючи нiмб простiй людинi, Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар. Шептало Небо до Землi-сестрицi: Вiзьми його у себе — славне серце. Бо скоро я прийматиму у лоно Твоïх синiв, коли застане смерть,— Шептало Небо зверхньо до Землi. I Мефiстофель насмiхався з мене, I грудку шани кинув на труну я I сивiв я. Збирались в небi сльози. Ридали хмари, кутаючи сонце. I Мефiстофель насмiхався з мене. Мене хрестили всi хрести довкола, Благословляли люди i дерева, I голова червоною зорею Мене благословив в дорогу синю. Поля чорнiли, як муар, довкола. Невидимi сльози весiлля Гей, у коло, подорожнi! Чарку ïм, бояри! I кружляли, вирували, гупотiли пари. Хто смiявся-заливався, кого сон завiяв. Молоденький барабанщик булаву посiяв I шукає на долiвцi. Пахне кропом в хатi. Кукурiкають на стiнах пiвнi пелехатi. Вiтер голову просуне, вiзьме руки в боки, Пронесеться з сватом Гнатом вивертом високим. Садiвник бере у руки квашенi, пахучi, Жовто-сизi, повнощокi, з хвостиком закрученим, Кум в наливку губи мочить, щось кумi шепоче, Вус вихрястий, попелястий щоку пролоскоче. Молодий — красивий, гордий, зверхньо очi мружить, Сизим соколом вприсядку по долiвцi кружить. Дiтвора багатоока стукав у шибку До тонкоï молодоï несуть тоншу скрипку. Сутенiв. Вечорiє. Блакитнiють вiï. Ти заграй нам, наша мрiє, пiсне, Соломiє. I заграла-затужила, розкрилила крила. Зразу хрипко, потiм скрипка сльози проросила. Скрипка-Соломiя: Я — дiвчина, я — скрипка тонкостанна. Я — нiжна нiч у зорянiм вiнку. У мене тiло з бiлого туману, Iз сонця у хмарнннiм сповитку. Я — мерехтлива чорнобрива птиця Iз крилами жеврiючих свiтань, Передi мною м'якне синя криця, Бо мука моя сива i свята. Несу я нiжнiсть у свiти жорстокi, ïï бджолою брала я з столiть, Щоб в цi скаженi i трагiчнi роки Коханому хоть хвильку пробринiть. Я хочу дати зоряного сина Тому, що рветься крiзь ракетний грiм, I докором хай буде ця хвилина Тому, що зветься судженим моïм. Ви шлюбну постiль стелите грошима, Зiрки у вас не сiються з руки. Дарованi золоченi зажими П'ють кров душi, як золотi п'явки. А в мене ж тiло з бiлого туману, Iз сонця у хмариннiм сповитку. Я — дiвчина, я — скрипка тонкостанна. Я — нiжна нiч у зорянiм вiнку. Так квилила, так тужила, сльозою росила, Отак крила розкрилила дiвчина красива, Аж зiрками проростала темно-синя шибка. На столi в риданнях билась тонкостанна скрипка. Украïнськi конi над Парижем Заслуженому майстровi народноï творчостi Омеляновi Залiзняку Цей свiт живий витворював не бог, А чоловiк з Адамовоï глини, Цей свiт пофарбувався i просох — Просився в серце зрячоï людини. Коти тут нiжились, шугали тут жар-птицi, Iз глини лiпленi, пропеченi вогнем. Жеврiли зеленiючi очицi В таких тварин, яких не вiдав Брем. Я не звертав уваги на коня. Дитяча забавка,— подумалось недбало. Козла дзвiнкого тихо з шафи зняв I задививсь на роги небувалi. Я був слiпий — i кiнь помстив менi, Коли на нього позирнув я вдруге: Менi вiн кинув душу в пломенi, I трiсли неiснуючi попруги. Зробив вiн з мене дикий сизий степ, Байдужого жбурнувши лiт на триста. I мчала по менi крiзь марево густе Орда iржача, буйна i розхристана. Вiн поводир був, iмператор-кiнь, Вiн бив мене копитами некутими, Щоб десь там через кiлькасот рокiв Не йшла байдужiсть в зорi п'ятикутнi. Я подивився вдруге. Вiн мене Зробив Днiпром, чи то пак Бористеном. Я ждав — вiн зараз орди прожене Нутром блакитним в розпалi шаленiм, А вiн прийшов i хмари з мене пив. Вуздечка срiбна вилася розгублено. Iз-за полинних гiркнучих снопiв Лоша вiн кликав — принца нiжногубого. Я подивився втретє. I прорiс Палацами, халупами й мостами. I Сена бiгла по менi навскiс, А в нiй купались i дерева й храми. А по менi на скiфському конi I надi мною в строгiм неспокою Пiкассо мчав крiзь хмари срiблянi I голуба притримував рукою... Прости мене, розумний коню мiй, За темноту, що з горя попеляста, I поведи крiзь цих рядкiв сувiй До свого бога, до творця, до майстра. На тiй майстернi не шукай табличок, А просто йди iз серцем пiд рукою, Де сивий муж iз глини коней кличе Й воли в печi ремиҐають юрбою. Де по незвичнiй сум'ятнiй палiтрi Тривога йде з-за дальнiх небокраïв: Сидить корова в чорному цилiндрi I бомбу ратицями чорними ж тримає. I скачуть конi через бюрократiв В Москву, в Париж — некуто i красиво, Негнузданi i волею багатi, Вкраïну мчать на вицвiчених гривах. Як заднi ноги — бiля стiн Софiï, Стрибок — переднi на столi в Амаду. А Залiзняк щось сумовито мрiє Й сiда до нього Вiчнiсть на пораду. А скiфський кiнь iз мазаноï хати Чумацьким Шляхом зорi прогортає... Ну, що ти скажеш, бiсе плутуватий, Про хуторянську долю мого краю?! ДРУГА ЧАСТИНА НIЖ У СОНЦI Радiограма японських рибалок Ми витягли сiтi, на палубу сипали рибу. Тiльки сходило сонце, як ми починали улов, I меншали тiнi на висрiбленiй лусцi, I сум наш зникав, спалений сонцем i рибою. Ми знову закинули сiтi у води надiï. Чекали нас дiти голоднi й вагiтнi дружини. Ми витягли сiтi, на палубу сипали рибу. Як раптом — спинилися нашi тiнi. Ми очi звели на чисте блакитне небо. Попадали ми на палубу, колiнами мнучи рибу. I билися разом з нею, i теж задихалися з нею. Ми стали нiкчемною рибою, хiба що з ногами й руками. Спинилося сонце на небi, на небi спинилося сонце. А потiм пiшло назад i сипало iскри на землю. Сонце пiшло на Америку. Ми били один одного — Мо', сон навiявся звiдкись, i це нам лише наснилось. Та сонце пiшло на схiд — i ми божеволiли скопом. Ми витягли сiтi з води i ïх закидали в небо, Щоб сонце зловити — спинити цю золоту i єдину Рибу неба, рибу предкiв й нащадкiв наших. Повiдомлення агентства Ассошiейтед пресе (Америка): Слухайте, слухайте всi: Кiнець правдi, кiнець красi. З мису Канаверал (знай силу нашу) Вчора ракету пустили. А росiяни безсилi. Ех, заварили ж ми кашу — В Сонце всадили ножа. Гiтлер би з радостi заiржав. Автомат ракети вдарив ножем Сонцю в палаюче серце,— Ми у всесвiтньому герцi, Пальму першостi ми несем. Нiж Америки в сонячнiм серцi. Комунiсти безкрилi. Комунiсти безсилi Iнтерв'ю Хемiнгуея кореспондентовi Франс Пресс: Кров Сонця спалить все на свiтi,— Кричить газет лякливий хор. Так! Це кiнець людськiй коридi. Догралось людство-матадор. Повiдомлення iнституту пораненого сонця (Париж) Вчена рада iнституту вирiшила на своïх численних засiданнях 1. Сонце—це втiлення людських прагнень до правди, до краси, до смiливостi, до нiжностi i т. д. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусi людських поглядiв, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина. 2. Чому Сонце не стоïть на мiсцi? Бо ж треба зiбрати в себе всi прагнення i помисли бiлих i чорних, жовтих i червоних людей, в ескiмосiв i полiнезiйцiв, в академiкiв i смiттярiв i, крiм того, треба ще свiтити. 3. Чому на Сонцi плями? Всяка людська пiдлiсть, дим вiйни i крик вдiв споконвiку осiдають на Сонцi Тому воно так потемнiшало 4. Смертельно зранене Сонце стiкає полум'яною кров'ю i заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан обмiлiв уже наполовину. Атомнi пiдводнi човни лежать з акулами i китами на сушi. Людство гине. Нашi повiдомлення йдуть з Парижа, з пiдземелля. Невiдомо, чому Сонце повертається назад. З Москви повiдомляють, що кожному комунiстовi видно нiж неозброєним оком, а ми його не бачимо i в найсильнiшi телескопи. 5. В Москвi створено Комiтет порятунку Сонця i Землi: Голова Комiтету — Ленiн. В складi Комiтету кращi сини всiх вiкiв i народiв ЕПIЛОГ Чоло я витирав i мчав сюди, Бо Сонце з Заходу летiло вже на нас, Як Лев поранений, воно неслось на небi, По хмарах, по зiрках i по супутниках, I слiд тягнувся золотий, кривавий, Як шлейф печалi i близькоï смертi. Я дверi прочинив, я чув ïх голоси. Навшпиньках я пройшов до них i сiв За круглий стiл, кулястий, як планета, Де засiдав тривожний комiтет. Я витяг ринку меду, подаровану Старечими руками божевiльноï — Мудрющоï праматiнки-печалi, Дихнуло поле медом доброти, Хлiб мудростi лежав тут на столi. Я пам'ятаю, Ленiн пильно стежив За кожним моïм порухом i поглядом, I вiн казав, як смертнику, менi: У Сонцi Правди — нiж. Лети туди. Врятуй планету — Сонце порятуй. Народ недосипав, недоïдав. Ракету ми зробили з хлiба й слiз, Iз гордостi i доброти людськоï. Це наймiцнiший сплав — ти долетиш. Назад не вернешся, бо не простиш собi, Собi — Людинi — не простиш за те, Що ти i досi не зробив планету Квiтучим садом, а терпиш двобiй. Нiж у мистецтвi,— бурунив Бетховен. В науцi чеснiй нiж! — Курчатов додавав. I раптом ми почули дикий стогiн, I ми поглухли, бо Земля стогнала, Напiвобпечена, змордована i сива. I тiльки серцем ми почули стогiн: Рятуйте мене, дiти! Годi вам У суперечках убивати роки. Я ваша мати — з пальмами, калинами, З березами, ялинами. Мене вогонь оголює — Я божеволiю! I стало Сонце в небi, й ми почули Його шептання, вогняне й суворе (Воно спинилось просто над Москвою): Вмираю, люди! Виймiть клятий нiж! Я одягав спорядження i йшов До сизоï ракети-домовини. I божевiльна мати йшла за мною, I пiвень йшов, i йшли собака й кiт — ïï сини, народженi безумством. Вона принесла меду на дорогу. Встав голова з могили i прощався. Вiн став землею вже наполовину: Ти вмреш у небi, в Сонцi вмреш, синочку. I Залiзняк принiс менi в дорогу Свого веселого й наïвного коня, Що гривою патлатив i зорив Бiлком прозрiння на пекельне небо. Йшла Соломiя-скрипка. Бiля персiв Вона тримала зоряного сина. Вiн годувався молоком прощання I дико й жахно позирав на сонце. А стартовий майдан був величезним серцем, Навстiж одчиненим. Мене покинув бiс. Його ножа пiдлоти я пiзнав У зблiдлому пораненому Сонцi. Дивилося воно в моï незраднi очi... Спасибi вам за смуток планетарний, Моï премудрi й нерозумнi люди. Спасибi вам за те, що я — ваш брат. Дивiться серцем — спалахну я скоро. А чорний нiж впаде на бiлi руки Моєï матерi, Коханоï моєï Шовковим трауром. На золотiм щитi палаючого Сонця Умру я переможцем. Прощавайте!
НIЖ У СОНЦI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация